Приспів:
Понад хмарами зорі парами розсипаються.
Понад росами верби з лозами колихаються.
Місяць світиться – світло сиплеться діамантами.
Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами.
Ти знаєш, як я за тобою сумую.
Я не знаходжу собі місця –
Вибігаю з дому, цілу ніч мандрую
Вулицями міста.
Самотнього, як я, самотнього, як ти.
Міста, що поєднало мене з тобою,
Міста, що розлучило тебе зі мною.
Я хотів би запитати – навіщо?
Та замість відповіді тільки вітер свище...
Десь там – у безлюдних провулках,
Де лиш бродячі пси блукають,
Шукаючи притулку,
Шукаючи поживи.
В них в очах давно нічого не жевріє,
У них нема надії, їм залишається безбарвна безнадія.
Їх нічого вже не гріє...
Однак я знаю – на цих порожніх вулицях нічого не шукаю –
Просто втікаю сам від себе.
В своїй уяві знову йду до тебе,
Тому що хочу поєднати дві розірвані частини
Одного цілого –
Ніжного та сильного, чорного та білого.
Можливо, я смішний,
Можливо, я занадто романтичний,
Такий однаково знайомий та однаково незвичний.
Все просто – у моїй душі горить багаття!
Але я хочу помовчати...
Тепер ти маєш щось казати, Катя!
Приспів
А незабаром вийде сонце – я йому зрадію!
Тому що кожний новий день дає мені нову надію
На те, що ти прийдеш, приїдеш, прилетиш...
Та поки що не можу зрозуміти я – куди ж?...
Куди мені себе подіти доти,
Коли відчую на устах своїх солодкий дотик?
Коли втоплюся в сяйві темно-карої безодні?
Коли це буде? Завтра? Чи, можливо, вже сьогодні?
Коли мене в свої обійми забереш ти –
Мене всього, без залишку, без решти?
Коли дозволиш запірнути в чорні хвилі,
Своє тепло розлити у твоєму тілі?...
А час іде... І скільки кроків ще мені зробити треба,
Щоб ніч минула, зникла самота
І я таки дійшов до тебе?
Здогадуюсь, що там тобі без мене аж нічим не краще!
Можливо, трошки легше...
Можливо, значно важче...
Ти потерпи... Я потерплю –
Недовго вже чекати!
Але я знову замовкаю...
Тепер ти, Катя, маєш щось казати!
Приспів
